#цейденьвісторіїукраїни
Український інститут національної пам'яті
20 вересня 1929 року в селі Половинкине Старобільського району народився один з лідерів та ідеологів національно-демократичного руху 60–70-х років, критик, літературознавець, поет, перекладач Іван Світличний.
Він народився на Луганщині, яку радянська влада намагалася максимально зросійщити та змаргіналізувати. Попри це – вступив до Харківського університету на факультет української філології і все життя відстоював право української літератури, українського слова мати свій голос. Його переклади українською Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, інших авторів з польської, турецької, сербської стали вершиною перекладацької майстерності.
Пережив Голодомор – хоча не дуже любив про це згадувати. Мати, щоб врятувати родину від голодної смерті, у 1932-1933-му працювала на Донбасі. У роки Другої світової, під час німецької окупації, разом з друзями взявся майструвати вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Пристрій вибухнув у Івана в руках, внаслідок чого хлопець позбувся пальців на руках, мав осколки в ногах. Однак, за свідченням молодшої сестри Надії Світличної, усе життя був дуже майстровитий.
Він був однією із найяскравіших постатей українського шістдесятництва. Василь Стус зазивав його «Доброоким». «Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу. Звідки одразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдивніший у своїй доброті й духовній красі — Опанас Заливаха. Тепер я розумію: все це — Іван Світличний. Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу», - писала поетеса Ірина Жиленко.
З іншими шістдесятниками він пройшов усі кола пекла: недопущення до захисту дисертації, звільнення з роботи, перший арешт у 1965-му (тоді під тиском громадськості його звільнили після восьми місяців СІЗО) і повторний – у 1972-му із вироком: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання. Але і там, у пермських таборах ВС-389/35 і 36, він став одним із лідерів табірного руху опору: брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки – одна з них тривала 56 діб. За цей час схуд з 70 до 44 кг.
Табори і спротив підірвали здоров’я Світличного. У серпні 1981 року на засланні у нього стався інсульт. Але до Києва йому дозволили повернутися лише в січні 1983-го. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після чого вже не міг ні говорити, ні рухатися – до самої смерті. «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї», - відгукнулася на це його дружина Льоля Світлична.
Іван Світличний був членом міжнародного ПЕН-клубу з 1978 року, членом Спілки письменників України з 1990-го. У 1989 йому присуджено премію імені Василя Стуса, у 1994 році він став лауреатом премії імені Тараса Шевченка (посмертно). Разом з Іваном тоді премії Шевченка була удостоєна і його сестра, теж відома дисидентка Надійка Світлична.
Детальніше про ці та інші маловідомі факти з життя цієї непересічної особистості розповідає наша традиційна рубрика «Історичний календар»: http://surl.li/lhrqm
